***

Bishop Avraamiy of the Orthodox Church of Ukraine looks at the burning Dormition Cathedral during a Russian strike on Kyiv, Ukraine, on June 15, 2026. 

Єпископ Авраамій Православної Церкви України дивиться на палаючий Собор Успіння під час російського удару по Києву, Україна, 15 червня 2026 року.

***

INTRODUCTION – Вступ

The Drone Attack on Kyiv Pechersk Lavra

Атака дронів на Києво-Печерську лавру

The featured photo above and the title of this post are taken from an article in the Kyiv Independent. A link to the full article is provided below in the Resource Section.

Фото, яке ви бачите вище, та назва цього допису взяті з статті в Kyiv Independent. Посилання на повну статтю наведене нижче в розділі Ресурси.

The Kyiv Pechersk Lavra, with the main church, the Dormition Cathedral at its heart, was struck by a Russian drone on June 15. The cathedral is an 11th-century Ukrainian monastery complex in Kyiv which holds some of Ukraine’s most revered shrines and relics.  The complex is also a UNESCO World Heritage Site and is described as one of the most important historic and religious symbols of Ukraine, making it a site truly expressive of the identity and the soul of Ukraine and the Ukrainian people.

Києво-Печерська Лавра з головним храмом, Успенським собором в її центрі, була уражена російським дроном 15 червня. Собор — це український монастирський комплекс XI століття у Києві, де зберігаються одні з найбільш шанованих святинь та реліквій України. Комплекс також є об’єктом Світової спадщини ЮНЕСКО і описується як один із найважливіших історичних та релігійних символів України, роблячи його місцем, що справді відображає ідентичність та душу України й українського народу.

The cathedral is dedicated to the Dormition of the Theotokos (Greek – Mother of God), which is the peaceful death and heavenly bodily assumption into heaven of the Virgin Mary, the Mother of God. The Dormition is also a major religious feast day in Eastern Orthodox Christianity which is celebrated on August 15. As such, the cathedral is not just an architectural treasure of Ukraine but is also a concrete expression of a fundamental belief of the Eastern Orthodox church and a cherished center of faith and worship.

Собор присвячений Успінню Пресвятої Богородиці, що означає спокійну смерть і небесне тілесне вознесіння Матері Божої, Діви Марії. Успіння також є великим релігійним святом у Східному православ’ї, яке відзначають 15 серпня. Тому собор — це не лише архітектурна перлина України, а й конкретне втілення основної віри Східної православної церкви та шанований центр віри і богослужіння.

Other cultural sites also attacked that night were the Mystetskyi Arsenal National Art and Culture Museum Complex, and the Oleksandr Dovzhenko National Film Studio in Kyiv, along with residential and commercial buildings and energy infrastructure.

Іншими культурними об’єктами, на які також напали тієї ночі, були Національний музейно–виставковий комплекс «Мистецький арсенал» та Національна кіностудія імені Олександра Довженка в Києві, а також житлові та комерційні будівлі та енергетична інфраструктура.

Near the end of the lengthy Kyiv Independent article, Bishop Avraamiy is quoted discussing the deliberate Russian attack on Kyiv Pechersk Lavra.

Наприкінці довгого матеріалу Kyiv Independent цитують єпископа Авраамія, який говорить про навмисну російську атаку на Києво-Печерську лавру.

“Russia understands perfectly well the significance of the Kyiv-Pechersk Lavra. They understand that Kyiv is the source of our history and spiritual tradition. They know this, and that is why they are trying to destroy it.”

Росія прекрасно розуміє значення Києво-Печерської Лаври. Вони розуміють, що Київ — це джерело нашої історії та духовної традиції. Вони це знають, і саме тому намагаються її знищити.

And French President Emmanuel Macron’s response to the attack on Kyiv-Pechersk Lavra is particularly enlightening to the broader international significance of the attack.

А відповідь президента Франції Еммануеля Макрона на атаку на Києво-Печерську лавру особливо багато говорить про ширшу міжнародну значущість цієї атаки.

“Just like the war of aggression that Russia has been waging against Ukraine for more than 4 years, nothing justifies this attack on our universal heritage.” 

Так само, як і війна агресії, яку Росія веде проти України вже понад 4 роки, нічого не може виправдати цей напад на наше універсальне спадщина.

Macron is stating that the attack on Kyiv-Pechersk Lavra, a UNESCO World Heritage site, which was important in the creation of the identity and soul of the Ukrainian people and nation, is also in fact an attack upon the whole of humanity’s shared historical and cultural heritage, the foundations of which gives us historical centering and meaning and stability in the larger context of the fullness of human history.

Макрон заявляє, що напад на Києво-Печерську лавру, об’єкт Світової спадщини ЮНЕСКО, який був важливим для формування ідентичності та душі українського народу і нації, фактично є також атакою на спільну історичну та культурну спадщину всього людства, основи якої дають нам історичне відчуття центру, сенс і стабільність у ширшому контексті повноти людської історії.

And this aim towards the destruction and annihilation of the Ukrainians and Ukraine as a distinct people and nation has been the purpose and goal of the war against Ukraine from the beginning.

І ця мета знищення та винищення українців і України як окремого народу та нації була метою і завданням війни проти України з самого початку.

***

INTERLUDE – Інтерлюдія

My posts and our letters and messages and the sharing of photos over the years seemed natural, and good, like breathing.

Мої пости та наші листи і повідомлення, і обмін фотографіями протягом багатьох років здавалися природними й хорошими, як дихання.

I have already posted fifty-eight times on Ukraine. My first post on Ukraine was on February 28, 2022, four days after the Russian invasion of Ukraine, in which I shared the emails I had received from friends in Ukraine describing the invasion. My last Ukrainian post was about two months ago on April 14, 2026, in which I described the Good Friday drone attack on a veterinarian clinic. This post is now my 59th on Ukraine.

Я вже опублікував п’ятдесят вісім постів про Україну. Мій перший пост про Україну був 28 лютого 2022 року, через чотири дні після вторгнення Росії в Україну, де я ділився електронними листами, які отримав від друзів в Україні, що описували вторгнення. Мій останній пост про Україну був близько двох місяців тому, 14 квітня 2026 року, де я розповідав про напад дрона на ветеринарну клініку у Великий п’ятницю. Цей пост тепер мій 59-й про Україну.

Since my last Ukrainian post on April 14, 2026, I have received one short message from Igor and a few from Maxim in response to my inquiries about how they were doing with the ongoing and increasingly deadly and destructive missile and drone strikes upon Kyiv.  I had told them that I was constantly praying daily for them, as every day I saw on the news the brutality and cruelty of the continued Russian onslaught against the capital and the whole of Ukraine.

З моменту мого останнього українського посту 14 квітня 2026 року я отримав одне коротке повідомлення від Ігоря і кілька від Максима у відповідь на мої запитання про те, як вони справляються з триваючими і все більш смертоносними та руйнівними ракетними і дроновими ударами по Києву. Я казав їм, що постійно молюся за них щодня, адже щоразу бачив у новинах жорстокість і нелюдяність продовження російського наступу проти столиці та всієї України.

Igor responded and told me how thankful he was for my remembering them in prayer and that all of them were already very weary of the war. Maxim in one message thanked me for my letter and that “It’s a great blessing and a reminder that, despite the distance and the difficulties in our countries, we are friends.” He also told me that he was having a rough time with medical issues and that he was in the hospital and had had surgery and was now recovering. 

Ігор відповів і сказав мені, як він вдячний за мою пам’ять про них у молитвах, і що всі вони вже дуже стомилися від війни. Максим в одному повідомленні подякував мені за лист і сказав, що «це велике благословення і нагадування про те, що, незважаючи на відстань і складнощі в наших країнах, ми друзі». Він також розповів мені, що у нього важкі часи з медичними проблемами, що він був у лікарні, переніс операцію і зараз одужує.

In a second later message, he apologized – touchingly – for their silence and that, “We don’t always have the opportunity—or even the mood—to write anything. Thank God, we’re alive and have everything we need for life and our spiritual life”. Maxim then added news about the academic year at the seminary that was ending, and news of his family, including the fact that his son, Alexei – who had been the chief subject of a number of my Ukrainian posts over the years – had returned to Ukraine from Poland and had found work in military production.

У наступному повідомленні за секунду він вибачився — зворушливо — за їхнє мовчання та за те, що «Ми не завжди маємо можливість — або навіть настрій — щось писати. Слава Богу, ми живі і маємо все необхідне для життя та для нашого духовного життя». Максим потім додав новини про навчальний рік у семінарії, який закінчувався, а також новини про свою родину, включаючи той факт, що його син, Олексій — який був головним героєм низки моїх українських постів протягом років — повернувся до України з Польщі та знайшов роботу у військовому виробництві.

I sent multiple photos of my oldest grandson’s wedding to them. I told Maxim and his wife Alena that this wedding had been a great opportunity for all three of our daughters’ families to gather together. In our letters to each other, we also shared prayer requests and answers to prayers.

Я надіслав їм кілька фотографій весілля мого найстаршого онука. Я розповів Максиму та його дружині Алені, що це весілля стало чудовою нагодою для родин усіх трьох наших дочок зібратися разом. У наших листах один одному ми також ділилися проханнями про молитви та відповідями на молитви.

My posts and our letters and messages, and the sharing of photos, and the trials and issues and griefs and the simple and extraordinary joys of our lives and life over the years, seemed natural, and good, like breathing. All these things, and our prayers for each other, were just a natural and healthy and very warm and vital human response to the terrors of the war against Ukraine, and the government assaults upon our freedoms here in the US.

Мої пости та наші листи й повідомлення, обмін фотографіями, випробування та проблеми, сум і прості й надзвичайні радощі нашого життя та життя протягом років здавалися природними та хорошими, як дихання. Усі ці речі, а також наші молитви один за одного були просто природною, здоровою, дуже теплою та життєвою людською відповіддю на жахи війни проти України та на атаки уряду на наші свободи тут, у США.

For just as the war from the beginning was an attempt to annihilate the identity and soul of Ukraine, here – the chaos, injustices, the violence and intimidation towards civilians, and the flood of lies and deceptions within the US – seem directly aimed at the undermining and destruction of our freedoms and the rule of law, and the annihilation of our democracy.

Бо так само, як війна від початку була спробою знищити ідентичність і душу України, тут — хаос, несправедливість, насильство та залякування мирних жителів, а також потік брехні та обманів у США — здаються прямо спрямованими на підрив і руйнування наших свобод і верховенства права, а також на знищення нашої демократії.

Both of our countries share dangers, and both are in need of prayer.

Обидві наші країни стикаються з небезпеками, і обом потрібна молитва

***

The War to Destroy the Identity and Soul of Ukraine

The Evil of the War and How it Has Affected My Friends & the Ukrainian People as Reflected in my Postings

Війна, щоб знищити ідентичність та душу України

Зло війни та як воно вплинуло на моїх друзів і український народ, як це відображено в моїх постах

***

As I was going over my fifty-eight previous Ukrainian posts, I realized that the whole of the posts, in and of themselves, were basically the story, a mirror, of the history of how the war has affected my friends and their families and the situations of their lives. 

Коли я переглядав свої попередні п’ятдесят вісім українських постів, я зрозумів, що всі ці пости, самі по собі, були фактично історією, дзеркалом того, як війна вплинула на моїх друзів, їхні родини та на ситуації в їхньому житті.

The history of the war – now in its fifth year – was reflected in the changes in their lives, and in their enduring and surviving, and in their continued focus and fidelity to their family, friends, fellow church member, and neighbors – those near and far. The war was also mirrored in their learning to live as “normal” a life as one can in the midst of a war ever lengthening in time, and a war ever increasing in extent and complexity, and in death and destruction and brutality.

Історія війни – яка триває вже п’ятий рік – відображалася в змінах у їхньому житті, у тому, як вони виживають та продовжують жити, а також у їхній постійній увазі та вірності своїй родині, друзям, іншим членам церкви та сусідам – як близьким, так і далеким. Війна також відображалася у їхньому навчанні жити якомога «нормальніше» під час війни, яка лише подовжується, стає більш масштабною та складною, і супроводжується смертю, руйнуванням та жорстокістю.

What follows is a small selection among the fifty-eight Ukrainian posts which creates a short tour of the five years of the war as mirrored in the lives of my friends and other Ukrainians. 

Нижче наведено невелику добірку з п’ятдесяти восьми українських постів, яка створює коротку подорож п’ятьма роками війни, відображеними в життях моїх друзів та інших українців.

***

My first Ukrainian post of February 28, 2022, was centered around the emails from my friends, Igor and Maxim, in Ukraine on the first day of the invasion and war. Igor in Chernihiv in Northern Ukraine near the Russian border  wrote, “Thank you for your prayers. Tonight Russia launched missile strikes against military targets throughout Ukraine. We trust in our Lord!!!”. Maxim, in Kyiv, wrote, “Kiev and other Ukrainian cities are being shelled from different sides from the air. This morning we woke up to several explosions. Several military units near Kiev were hit. The situation is very alarming. Many are leaving the city and going to the west of the country. My brothers and I are staying where we are.” 

Мій перший український пост від 28 лютого 2022 року був присвячений листам від моїх друзів Ігоря та Максима з України в перший день вторгнення та війни. Ігор у Чернігові на півночі України, поруч із російським кордоном, написав: «Дякую за ваші молитви. Сьогодні ввечері Росія завдала ракетних ударів по військових об’єктах по всій Україні. Ми довіряємо нашому Господу!!!». Максим у Києві написав: «Київ та інші українські міста обстрілюють з різних боків з повітря. Цього ранку ми прокинулися від кількох вибухів. Були вражені кілька військових частин поблизу Києва. Ситуація дуже тривожна. Багато хто покидає місто та їде на захід країни. Мої брати та я залишаємося там, де ми є.»

They both wrote in Russian, the language in which they had been educated in as children when Ukraine was part of the Soviet Union. Their language use will change to Ukrainian as the war progresses.

Вони обидва писали російською, мовою, якою їх навчали в дитинстві, коли Україна була частиною Радянського Союзу. Зі стороною війни їхнє використання мови зміниться на українську.

***

With the post of March 6, 2022, I shared two messages that I had sent my Ukrainian friends.

У дописі від 6 березня 2022 року я поділився двома повідомленнями, які відправив своїм українським друзям.

On March 3, 2022, a week after the war began, I sent an email message to all my Ukrainian friends, this date also being one of the days that they would have been in Los Angeles for a church conference and staying within our home. Below are a few excerpts from that portion of the post.

3 березня 2022 року, за тиждень після початку війни, я надіслав електронного листа всім своїм українським друзям, цей день також був одним із тих, коли вони перебували б у Лос-Анджелесі на церковній конференції та зупинялися б у нашому домі. Нижче наведено кілька уривків з тієї частини публікації.

“For many years before the pandemic, our friends from Ukraine, all pastors or seminary professors or both, would stay at our house for a little more than a week in March, while attending a pastors’ conference at the church here in Los Angeles.  Over the years, we have become close with all of them, and very close with two of them in particular with whom we also had developed a fairly consistent email relationship.  Right below is the ending sentence of an email I sent them individually three days ago.”

«Протягом багатьох років до пандемії наші друзі з України, усі пастори або викладачі семінарії, або і те, й інше, проводили у нас вдома трохи більше тижня в березні, коли відвідували конференцію пасторів у церкві тут, у Лос-Анджелесі. З роками ми зблизилися з усіма ними, а з двома з них ми стали особливо близькими, і з ними у нас також розвинулася доволі постійна електронна переписка. Нижче наведене заключне речення з електронного листа, який я надіслав їм окремо три дні тому.»

“Our house and backyard, and all the citrus trees, seem lonely without you and R****, and Z****, and M**** being here as you had planned.  God’s blessings and His protective hand upon you, dear friend.”

«Наш будинок і двір, і всі цитрусові дерева здаються самотніми без тебе та Р, і З, і М****, які мали бути тут, як ти планував. Божого благословення і Його охоронної руки над тобою, дорогий друже.»

On March 6, 2022, in a second email to my Ukrainian friends, I sent photos of where they sat for morning coffee in our house before they left for the conference, and also photos of the backyard and the citrus trees that they all seemed to enjoy so much. I also included this message in the post of March 6, 2022. Below are a few excerpts from that part of the post.

6 березня 2022 року, у другому листі до моїх українських друзів, я надіслав фото того, де вони сиділи на ранкову каву в нашому домі перед тим, як поїхати на конференцію, а також фото двору та цитрусових дерев, якими, здавалося, вони всі дуже насолоджувалися. Я також включив це повідомлення в допис від 6 березня 2022 року. Нижче кілька уривків з тієї частини допису.

“Below is the email message I sent them early this Sunday morning – with the glowing morning sunlight gently blessing the ordinary and normal life of Southern California, as the sun rose over the San Gabriel Mountains to the east.”

«Нижче наведено електронного листа, який я надіслав їм рано вранці цієї неділі – коли яскраве ранкове сонце ніжно благословляло звичайне та нормальне життя Південної Каліфорнії, піднімаючись над горами Сан-Ґабріель на сході.»

“M****, It is now our Sunday morning, and the sun is beginning to light the hills to the north of us with a beautiful golden light, and in the backyard, the early morning light is beginning to touch the orange trees and our house as the sun rises above the mountains to the east of us. And as the sun begins to shine through our kitchen windows, the light shines upon the chairs that you and others used to sit at in the morning with your coffee, and I used to have to adjust the blinds so that the sun would not be in your eyes.”

«Чорт, зараз наша недільна ранкова година, і сонце починає освітлювати пагорби на північ від нас красивим золотим світлом, а у дворі ранкове світло починає торкатися апельсинових дерев і нашого будинку, коли сонце піднімається над горами на сході від нас. І коли сонце починає світити крізь вікна нашої кухні, світло падає на стільці, на яких ти й інші колись сиділи вранці з кавою, а мені доводилося регулювати жалюзі, щоб сонце не сліпило тобі очі.»

***

In the post of March 10, 2022, I shared the message I had received from Igor – the first message I had received from Ukraine since the day of invasion, and one now in response to my March 6 message.

У дописі від 10 березня 2022 року я поділився повідомленням, яке отримав від Ігоря – першим повідомленням від України з дня вторгнення, і яке тепер було відповіддю на моє повідомлення від 6 березня.

“Thank you very much for your such a warm letter. Yes, I remember your beautiful and comfortable home. It was a blessing from God to us when we visited you. Next time we’re there, I’d like to get some more bay leaves. Your bay leaves are excellent:)”

«Щиро дякую за такий теплий лист. Так, я пам’ятаю ваш красивий та затишний дім. Для нас це було благословення від Бога, коли ми вас відвідали. Наступного разу, коли ми будемо там, я б хотів взяти ще трохи лаврового листя. Ваше лаврове листя просто чудове:)»

“Our things are better now. The amount of shelling has decreased. Today we are more in the house than in the basement for the first time in 13 days. Praise God that He protects and blesses us! Thank you for your prayers. Many thanks for the beautiful pictures.”

«У нас зараз справи кращі. Кількість обстрілів зменшилася. Сьогодні ми вперше за 13 днів більше в будинку, ніж у підвалі. Хвала Богу, що Він нас захищає й благословляє! Дякуємо за ваші молитви. Велике спасибі за гарні фотографії.»

In this post, I also shared my own thoughts about the war that had just come upon Ukraine.

У цьому пості я також поділився своїми думками про війну, яка щойно почалася в Україні.

“On the various tours, they enjoyed the view of the city and downtown from the Griffith Park Observatory, Hollywood Blvd., and the Chinese Theater, downtown, and the Santa Monica pier and beach where they especially liked taking their shoes off and rolling up their pants, white feet and legs, and walking along the water’s edge, the waves at times big and strong enough to wet the bottom of their rolled up pants. It was fun for me to watch the men, our Ukrainian friends, enjoy something so different and unique that they laughed among themselves as young boys on holiday.”

Під час різних екскурсій вони насолоджувалися видом міста та центру з оглядового майданчика у Griffith Park, Голлівудського бульвару та Китайського театру в центрі, а також з пірсу та пляжу Санта-Моніки, де їм особливо подобалося знімати взуття та закочувати штани, білі ноги та ноги, і йти по краю води, іноді хвилі були достатньо великими та сильними, щоб змочити низ їхніх закачених штанів. Мені було весело спостерігати, як чоловіки, наші українські друзі, насолоджуються чимось настільки іншим і унікальним, що сміялися між собою, як хлопчики на канікулах.

“The only real problem I encounter is dealing with a surreal bifurcation of my mind, living in a place considered paradise by some, and my mind dwelling on the hell an evil man has visited upon the nation Ukraine, a hell more ghastly and deadly with each day”.

«Єдина справжня проблема, з якою я стикаюся, — це боротьба з сюрреалістичним роздвоєнням мого розуму: жити в місці, яке деякі вважають раєм, а водночас мій розум постійно обдумує пекло, яке злісний чоловік навів на націю Україну, пекло, що з кожним днем стає все страшнішим і смертоноснішим».

***

My April 7, 2022, post centers on Alexei, Maxim and Alena’s son, who was eighteen when the war started.  I focus on a photo Maxim took of his son some years back at what seems to be a vintage car and aircraft show.  Alexei, then a younger smiling teenage boy, was posing beside perhaps a 1950’s large light-yellow sedan – a car I definitely would have also noticed.  I wrote of the tenderness and love with which Maxim saw and photographed his son. 

Мій пост від 7 квітня 2022 року присвячений Алексею, сину Максима та Алени, якому виповнилося вісімнадцять, коли почалася війна. Я зосереджуюся на фотографії, яку Максим зробив свого сина кілька років тому на тому, що, здається, було виставкою ретро-автомобілів та літаків. Алексей, тоді ще молодий усміхнений підліток, позував поруч, можливо, із великим світло-жовтим седаном 1950-х років – автомобілем, який я точно теж помітив би. Я писав про ніжність і любов, з якими Максим дивився на свого сина та фотографував його.

I then summarized and shared what Maxim in an email had shared about he and his family’s life since the war began just about six weeks prior.

Потім я підсумував і поділився тим, що Максим у листі розповів про своє життя та життя своєї родини з початку війни, що сталося близько шести тижнів тому.

“I don’t know all the circumstances, but Alexei traveled with a church friend from Kyiv to the area of Volyn in northwestern Ukraine soon after the invasion.  His father allowed him to leave, he sent him away, he was somewhat at peace and yet still anxious with his leaving, for he wanted his son near to watch over him, and he wanted him away from Kyiv for his safety.”

«Я не знаю всіх обставин, але Олексій поїхав з другом церкви з Києва до Волині на заході України незабаром після вторгнення. Його батько дозволив йому поїхати, відпустив його, він був певною мірою спокійний і водночас тривожився, що син поїхав, бо хотів мати його поруч, щоб пильнувати за ним, і хотів, щоб він був подалі від Києва для своєї безпеки.»

“Sometime later after Alexei left Kyiv, when the shelling worsened in the city, my friend took his wife and two younger daughters, and the wife and children of a friend and colleague at the seminary where they taught, and left for near the Polish border.  The father (Maxim) now does humanitarian work among the refugees as a way of loving his neighbor with his whole heart, preaches in a local church, and has zoom morning and evening meetings for the members of the church he helped pastor in Kyiv, the members now scattered all over only God knows where.”

«Десь через деякий час після того, як Олексій поїхав з Києва, коли обстріли в місті погіршилися, мій друг взяв свою дружину і двох молодших дочок, а також дружину та дітей друга і колеги по семінарії, де вони викладали, і поїхав ближче до польського кордону. Батько (Максим) зараз займається гуманітарною роботою серед біженців як спосіб любити ближнього всім серцем, проповідує в місцевій церкві та проводить зустрічі з членами церкви, яку він допомагав пасторувати в Києві, через Zoom вранці та ввечері, а члени тепер розкидані хто знає де.»

And I ended with a final observation of Alexei, “Some months ago, Alexei was still in school, studying, and carefree, at least as far as any teenage boy is carefree, living with his parents and two younger sisters in a loving home, enjoying his mom’s cooking, attending with friends the church his father pastored, and now, all that is gone, and all are scattered away among the multitude of other Ukrainians whose lives have also been shattered.  And Alexei is now in his own orbit, prematurely, perhaps, traumatically, yes, and for how long, who knows, Alexei, one of thousands of others just like him.”

І я закінчив останнім спостереженням про Олексія: «Кілька місяців тому Олексій ще був у школі, вчився й був безтурботним, принаймні настільки, наскільки безтурботним може бути будь-який підліток, жив з батьками та двома молодшими сестрами у люблячій родині, насолоджувався маминим куховарством, ходив на церкву разом із друзями, де служив його батько, а зараз усе це зникло, і всі розкидані серед численних інших українців, чиї життя також були зруйновані. І тепер Олексій у своєму власному світі, передчасно, можливо, травматично, так, а на скільки довго — хто знає, Олексій, один із тисячі таких же, як він.»

***

The post of March 13, 2023, was for me and my readers the opportunity to hear Alena in her own words speak of the war. She wrote under three titled sections, War, Refugee, Church.  Following is a paragraph from each section.  Alena is an excellent writer.

Публікація від 13 березня 2023 року стала для мене та моїх читачів можливістю почути Аліну власними словами про війну. Вона писала під трьома заголовками: Війна, Біженець, Церква. Нижче наведено абзац з кожного розділу. Аліна чудова письменниця.

War – “The war has found us at home, as have millions of other Ukrainians. I don’t know how to describe my emotions…. I wanted to cry all the time…. To cry with hopelessness, of dashed hopes, of unfulfilled plans, of the unknown of the future… Everything somehow immediately turned upside down: yesterday you are an ordinary person of a peaceful country, and today you will find out where you can hide from shelling, in which store there are still products, how many of your friends have already left Ukraine . . when you need to leave.”

Війна – «Війна застала нас удома, як і мільйони інших українців. Я не знаю, як описати свої емоції…. Я хотіла постійно плакати…. Плакати від безнадії, від зруйнованих надій, від невиконаних планів, від невідомості майбутнього… Усе якось миттєво перевернулося: вчора ти звичайна людина з мирної країни, а сьогодні дізнаєшся, де можна сховатися від обстрілів, у якому магазині ще є продукти, скільки твоїх друзів уже виїхали з України… коли тобі потрібно їхати.

Refugee – “Refugees?…. How? Where to? What for? Who is waiting for us? Who needs us? These and a lot of other questions just tore my brain and my heart. I couldn’t and didn’t want to leave until the last moment. I delayed this decision as best I could, but it relentlessly pursued me, forcing me to take this step.”

Біженець – «Біженці?…. Як? Куди? Навіщо? Хто нас чекає? Хто нас потребує? Ці та багато інших питань просто рвали мені мозок і серце. Я не могла і не хотіла їхати до останнього моменту. Я максимально відтягувала це рішення, але воно невблаганно переслідувало мене, змушуючи зробити цей крок.»

Church – “In the early days of the war, we received news almost every hour that one or another family from our church was leaving us. Echoes of despair and pain echoed in our hearts such news. I could clearly see in reality how our church was being shattered into small pieces. It’s like a silvery ball of mercury that can’t be put together because every time you touch it, it splits into many other beads.”

Церква – «На початку війни ми отримували новини майже кожної години, що та чи інша родина з нашої церкви залишає нас. Від таких новин у наших серцях лунав відгомін відчаю та болю. Я чітко бачив у реальності, як наша церква розпадається на дрібні шматочки. Це як сріблястий куля ртуті, яку неможливо зібрати, бо щоразу, коли торкаєшся її, вона розпадається на ще більше краплинок.»

***

My post of March 4, 2024, is basically Alena’s words writing of the death in Odessa of the niece of close friends and her baby boy, who were both killed in a drone attack. Their deaths left the husband without his wife and infant son, and a young daughter without her mother and baby brother. In her message, Alena included photos of the family which I included in my post of March 4.

Мій допис від 4 березня 2024 року по суті містить слова Алени про смерть у Одесі племінниці близьких друзів та її маленького сина, яких обох вбила атака дрону. Їхня смерть залишила чоловіка без дружини та немовляти, а маленьку доньку без матері та братика. У своєму повідомленні Алена додала фото родини, які я включив у свій допис від 4 березня.

Alena in her first paragraph wrote, “Yesterday, March 2, early in the morning, Putin, by his order, killed more civilians in the peaceful Ukrainian city of Odesa. An enemy drone, carrying a deadly bomb, crashed into a house where people were sleeping. As a result: the killing of civilians, including children. Excavations of the ruins were carried out all day. So far, 9 corpses have been found…, but the saviors are still searching.”

Алена у своєму першому абзаці написала: «Вчора, 2 березня, рано вранці, Путін за своїм наказом убив ще більше цивільних у мирному українському місті Одесі. Ворожий дрон, несучи смертельну бомбу, врізався в будинок, де спали люди. Внаслідок цього: вбивства цивільних, зокрема дітей. Розкопки руїн проводилися протягом усього дня. Поки що знайдено 9 трупів…, але рятівники все ще шукають.»

In her second paragraph, Alena writes, “In the evening, we received the news that the niece of our close friends Anna and her little son Timothy (he was 3 months old) had died here. The husband and daughter miraculously survived, because they slept in another room….”

У другому абзаці Алена пише: «Ввечері ми отримали новину, що племінниця наших близьких друзів Анни та її маленький син Тімоті (йому було 3 місяці) тут померли. Чоловік і донька дивом вижили, бо спали в іншій кімнаті…»

Alena at the end of her words rhetorically asks the US, Europe, “do you still think that Ukraine does not need military assistance?”

Алена в кінці своїх слів риторично питає США, Європу: «Ви досі думаєте, що Україні не потрібна військова допомога?»

***

The post of May 10, 2025, about the 4th Easter since the war started, is first interesting to me as I used Elena instead of Alena for Maxim’s wife and I don’t know why. I also based the post on a very lengthy email exchange between Elena/Alena and me.  As I write in the first paragraph of the Introduction, “The correspondence of this post begins with my message on Good Friday, April 18, 2025, to my close friend Maxim, and his wife, Elena, in Ukraine, and ends two weeks later on May 1.”

Публікація від 10 травня 2025 року про четверту Пасху з початку війни спершу цікава мені тим, що я використав ім’я Олена замість Алена для дружини Максима, і не знаю чому. Я також базував публікацію на дуже довгій переписці по електронній пошті між мною та Оленою/Аленою. Як я пишу в першому абзаці Вступу: «Переписка цієї публікації починається з мого повідомлення у Великодню П’ятницю, 18 квітня 2025 року, до мого близького друга Максима та його дружини Олени в Україні, і закінчується через два тижні, 1 травня.»

And in the fifth paragraph of the Introduction, I write, “Within the email discussions, this post illustrates how some of my posts about Ukraine have come about with Elena’s help – a behind the scenes look so to speak – and the amount of time and work it takes me to carefully compose a posting that meets my own standards of writing and that appeals to and hopefully satisfies my readers’ expectations of honest content and careful handling of sensitive material within every sentence”. 

А в п’ятому абзаці Вступу я пишу: «У рамках email-обговорень цей пост показує, як деякі мої дописи про Україну з’явилися за допомогою Олени — так би мовити, погляд за лаштунки — і скільки часу та зусиль мені потрібно, щоб ретельно скласти пост, який відповідає моїм власним стандартам письма і який приваблює та, сподіваюся, задовольняє очікування моїх читачів щодо чесного контенту та ретельного поводження з чутливими матеріалами в кожному реченні».

This post is then filled with photos of the joyful Easter on a beautiful sunny morning at their church in Kyiv. And in the last email messages, I share prayer requests and received wonderful messages from Elena/Alena. And yet at the end of the last message, she writes, “Everything is fine with us: there are all goods in stores, there are all medicines in pharmacies, all institutions are working. But this is not the main thing… Because the heaviness is on the heart that the war continues and people are dying. I am very afraid of night attacks on Kyiv. It’s really scary, because you don’t know if we’ll live to see the morning. And this is every day. If not Kyiv, then other cities. There are victims every day. Houses are destroyed every day. But by the grace of the Lord, we are still living.”

Цей пост потім наповнений фотографіями радісної Пасхи у прекрасний сонячний ранок у їхній церкві в Києві. А в останніх електронних листах я ділюся проханнями про молитву й отримую чудові повідомлення від Олени/Алени. І все ж наприкінці останнього повідомлення вона пише: «У нас все добре: у магазинах є всі товари, в аптеках є всі ліки, всі установи працюють. Але це не головне… Бо на серці тяжить, що війна триває і люди гинуть. Я дуже боюся нічних атак на Київ. Це справді страшно, бо не знаєш, чи доживемо до ранку. І це кожного дня. Якщо не Київ, то інші міста. Щодня є жертви. Щодня руйнуються будинки. Але завдяки благодаті Господа ми ще живі.»

She then ends with prayer requests: “Ending the war, so that brothers from churches are not taken into the army, so that there is peace and trust in the Lord.“

Потім вона закінчує проханням про молитви: «Щоб закінчилася війна, щоб братів із церков не забирали до армії, щоб був мир і щоб ми довіряли Господу».

***

The post of April 14, 2026, the fifty-eighth and latest Ukrainian post, and the last post of this very quick five-year review of the intensive and brutal and deadly assault upon the identity and soul of Ukraine, is about the Good Friday Russian drone attack on a veterinary clinic – “Russia’s Good Friday Message to Kyiv”.

Пост від 14 квітня 2026 року, п’ятидесять восьмий і останній український пост, і останній пост цього дуже швидкого п’ятирічного огляду інтенсивного, жорстокого та смертельного наступу на ідентичність і душу України, стосується російської атаки дронами на ветеринарну клініку у Страсну п’ятницю – «Страсне послання Росії для Києва».

This post, because it deals with a veterinary clinic and pets – cats and dogs – to me, ironically, is one of the most touchingly human posts I have written. For from the article that this post is based on, there were photos of the first responders trying to put out the fire in the clinic, and also photos of signs on the clinic wall and door with the veterinarian’s name, one sign festoon one with a figure of a cat, and the other one with a dog, proclaiming the services that the clinic provides.

Цей пост, бо він стосується ветеринарної клініки та домашніх тварин – котів і собак – для мене, іронічно, є одним із найзворушливіших людяних постів, які я писав. Адже з статті, на якій базується цей пост, були фотографії рятувальників, які намагаються погасити пожежу в клініці, а також фото табличок на стіні та дверях клініки з ім’ям ветеринара, одна табличка прикрашена фігуркою кота, а інша – собакою, що оголошують про послуги, які надає клініка.

Other photos show animal cages, seemingly pulled out of the burnt clinic, some blackened, alongside the body of a dog and it seems a cat laying on the grass with one of the comfort rugs or blankets from the cages placed upon their bodies as a sign of respect, shielding from public view a horror no one really wants to see at all.

Інші фото показують клітки з тваринами, ніби витягнуті з обгорілої клініки, деякі почорніли, поруч із тілом собаки, і, здається, кіт лежить на траві з одним із комфортних килимів або ковдр із кліток, накладеними на їхні тіла як знак поваги, приховуючи від публічного огляду жах, який ніхто насправді не хоче бачити.

And the most poignant photo for me is of a middle-aged woman with a coat on against the cold of the morning who has been stopped by a younger first responder who is closely watching her, with her hands resting upon the older woman’s hands, gently restraining her from coming any closer. The older woman stares off towards the burned clinic and the cages and the first responders still moving about, seeing everything, but not taking it in with deep comprehension, although she knows exactly what she is looking at.

І для мене найзворушливіше фото – це фото жінки середнього віку в пальто проти ранкового холоду, яку зупинив молодший рятувальник, уважно спостерігаючи за нею, тримаючи її руки в своїх, ніжно стримуючи, щоб вона не йшла ближче. Старша жінка дивиться на спалений медичний пункт і клітки, на рятувальників, які ще рухаються навколо, бачить усе, але не розуміє цього глибоко, хоча точно знає, на що дивиться.

Below are some of the paragraphs that I wrote about this photo and this woman.

Нижче наведено кілька абзаців, які я написав про цю фотографію та цю жінку.

“A pet owner has arrived, perhaps on schedule to pick up her pet, perhaps a pet coat in her hands, for it appears like a cold morning. One of the responders is talking to her, her hands upon the older woman’s hands in comfort, yes, but also gently restraining her from coming closer to the wreckage, to the scene of the crime.”

“Власник домашньої тварини прийшов, можливо, за розкладом, щоб забрати свою тварину, можливо, з хутряним пальтом для вихованця в руках, адже здається, що ранок холодний. Один із рятувальників розмовляє з нею, його руки на руках літньої жінки для підтримки, так, але також ніжно утримуючи її від того, щоб підійти ближче до уламків, до місця злочину.”

“The older woman, vaguely conscious of the younger in front of her, feels the comfort of the responder’s warm hands upon hers on the cold day, but her face, her eyes, her heart, and what little is functioning in her mind, are all turned, now truly in another world, taking in what she sees and senses – a loss totally incomprehensible and monstrous, a reality not yet real.”

“Старша жінка, поблажливо усвідомлюючи присутність молодшої перед собою, відчуває комфорт теплих рук того, хто відповідає, на своїх руках у холодний день, але її обличчя, її очі, її серце та те небагате, що ще функціонує в її розумі, тепер повністю відвернуті, справді в іншому світі, сприймаючи те, що вона бачить і відчуває – втрату цілком незбагненну і чудовиську, реальність, що ще не стала реальною.”

“For what she sees, but doesn’t yet feel, is the awful knowing that somewhere “over there” is what she came to retrieve and take back home with her. But neither her pet nor her home, the one she stepped from very recently, are there anymore. Her pet is tragically gone in a very real sense – and her home is truly now not the home she left.“

“Те, що вона бачить, але ще не відчуває, — це страшне усвідомлення того, що десь «там» знаходиться те, що вона прийшла забрати і повернути додому з собою. Але ні її домашня тварина, ні її дім, з якого вона зовсім нещодавно вийшла, більше там немає. Її тварина трагічно зникла в дуже реальному сенсі — і її дім тепер справді не той дім, який вона залишила.“

“For her home, where she and her pet lived, where they shared together their lives, the air they breathed, and the vagaries of the war – is also in a very real sense no longer there.  For the place she shared with her beloved pet, where together they lived and ate and slept and played and comforted each other, is for the woman now something else, something very different and other than what it was before she stepped out of her home to come to the veterinary clinic.  A clinic destroyed by a drone, on an ordinary day, on Good Friday, in the fifth year of the evil Russian war against Ukraine.“

“Для її дому, де вона і її домашній улюбленець жили, де вони разом ділили своє життя, повітря, яким дихали, і примхи війни — його також у дуже реальному сенсі більше немає. Для місця, яке вона ділила зі своїм улюбленцем, де вони разом жили, їли, спали, грали і підтримували один одного, тепер для жінки це щось інше, щось дуже відмінне і відмінне від того, чим воно було перед тим, як вона вийшла з дому, щоб піти до ветеринарної клініки. Клініки, зруйнованої дроном у звичайний день, у Страсну п’ятницю, у п’ятий рік злої російської війни проти України.“

***

And now with this posting of June 27, 2026, my fifty-ninth Ukrainian post, I write of the attack upon the Kyiv-Pechersk Lavra, a UNESCO World Heritage site in Kyiv, in a war now in its fifth year, the longest and deadliest and most destructive war on the European continent since World War II, and an attack so illustrative of the evil Russian war aim and goal.

А зараз, з цим постом від 27 червня 2026 року, моїм п’ятдесят дев’ятим українським постом, я пишу про напад на Києво-Печерську лавру, об’єкт Світової спадщини ЮНЕСКО в Києві, під час війни, яка триває вже п’ятий рік, найдовшої, найсмертоноснішої та найруйнівнішої війни на європейському континенті з часів Другої світової війни, і нападу, який яскраво показує злісну мету війни Росії.

For from the beginning, the war and invasion were designed to destroy the identity and soul of the Ukrainian people and Ukraine as a nation. The Russian war aims and logistics were to quickly occupy Kyiv and decapitate the Ukrainian government, and to terrorize the civilian population into submission through violence and selected brutal street actions, such as the massacre of more than 400 civilians in Bucha, in March 2022.

Бо з самого початку війна та вторгнення були сплановані, щоб знищити ідентичність і душу українського народу та України як нації. Цілі та логістика російської війни полягали в тому, щоб швидко захопити Київ і обезголовити український уряд, а також залякати цивільне населення до підкорення через насильство та вибрані жорстокі вуличні дії, такі як різанина понад 400 цивільних у Бучі в березні 2022 року.

Once those goals were accomplished, then there would begin the envisioned easily implemented work of again Russifying a conquered Ukraine by reimposing Russian upon them in a campaign to delete and cancel their tongue and culture from their lips and soul. A robust campaign would follow to eradicate any trace or memory of Ukraine from the maps of the world and history, and to erase from the Ukrainians’ hearts and minds any conscious understanding of who they were and would no longer ever be – a complete linguistic and cultural genocide. The overall objective of the war was that there would no longer be Ukrainians or Ukraine as a nation – nothing distinctive about them would remain – except perhaps a few disparaging footnotes in Russian language schoolbooks.

Коли ці цілі будуть досягнуті, починається легкореалізована робота — знову русифікувати завойовану Україну, нав’язавши їй російську мову в кампанії з видалення їхнього язика і культури з уст і душі. Після цього мала розпочатися потужна кампанія, щоб знищити будь-які сліди чи спогади про Україну з карт світу та історії, а також стерти з сердець і розуму українців будь-яке свідоме розуміння того, ким вони були і ким більше ніколи не будуть — повний мовний і культурний геноцид. Загальна мета війни полягала в тому, щоб більше не було українців чи України як нації — нічого особливого в них не залишилося — хіба що кілька зневажливих приміток у російських шкільних підручниках.

And in my Ukrainian posts, I have written about my friends and their lives and the life the war has thrust upon them.  I write because I have always inwardly shared in their fears, trials, and challenges and griefs the war has brought upon them.  And I share in the joys and moments of peace their resilience and faith have produced within them, and I pray along with them in hope and trust.  All this a journey we all still are on.

А в моїх українських постах я писав про своїх друзів і їхнє життя та про життя, яке війна нав’язала їм. Я пишу, бо завжди внутрішньо поділяв їхні страхи, випробування та труднощі, а також скорботу, яку війна принесла їм. І я розділяю радості та моменти спокою, які їхня стійкість і віра породили в них, і молюся разом з ними з надією та довірою. Усе це – подорож, на якій ми всі ще перебуваємо.

***

Final Thoughts – Остаточні думки

Even within these turbulent and dangerous times for our own freedom and democracy, I still believe that our own values and our own shared history and traditions, compel us to support Ukraine and the Ukrainian people. For as we have seen over the multiple years of the war, there is a steep cost to freedom and justice and escape from the tyranny of enslavement and extinction, but the war in Ukraine has been and is still now intrinsically intertwined with us as Americans and the US as a nation. Ukraine is the front line of a greater war being fought for the security of Europe and the US, and only by further diminishing our once great role in the world for freedom and democracy do we abandon Ukraine or compromise their security or territorial integrity.

Навіть у ці бурхливі та небезпечні часи для нашої власної свободи та демократії, я все одно вірю, що наші власні цінності та наша спільна історія і традиції змушують нас підтримувати Україну та український народ. Адже, як ми бачили протягом багатьох років війни, свобода, справедливість і втеча від тиранії поневолення та знищення коштують дорого, але війна в Україні була і досі тісно переплетена з нами, американцями, та з США як нацією. Україна — це передова лінія більшої війни, що ведеться за безпеку Європи та США, і лише послаблюючи нашу колись велику роль у світі для свободи та демократії, ми залишаємо Україну наодинці або ставимо під загрозу її безпеку та територіальну цілісність.

And bringing us back to the Russian drone attack on the Kyiv Pechersk Lavra, a Ukrainian UNESCO World Heritage Site, what if our American UNESCO World Heritage sites were attacked – such as the Statue of Liberty in New York Harbor, which welcomed millions of immigrants to our shores seeking a new and better life, or the Independence Hall in Philadelphia, where the Declaration of Independence was written which stated, “We hold these truths to be self-evident, that all men are created equal, that they are endowed by their Creator with certain unalienable Rights, that among these are Life, Liberty and the pursuit of Happiness” – if they were attacked and destroyed never to be rebuilt, those destructions would certainly affect and change us.

І повертаючись до російської атаки дронів на Києво-Печерську Лавру, український об’єкт Світової спадщини ЮНЕСКО, що якби наші американські об’єкти Світової спадщини ЮНЕСКО були атаковані — наприклад, Статуя Свободи в Нью-Йоркській гавані, яка зустрічала мільйони іммігрантів на наших берегах у пошуках нового і кращого життя, або Зала Незалежності у Філадельфії, де була написана Декларація незалежності зі словами: «Ми вважаємо ці істини очевидними самі по собі, що всі люди створені рівними, і що їхній Творець наділив їх певними невід’ємними правами, серед яких життя, свобода та прагнення до щастя» — якщо б їх атакували і зруйнували так, що їх ніколи не відбудували, ці руйнування безперечно вплинули б на нас і змінили нас.

And if our constitution and democracy were ever shredded and destroyed, we would suffer an even more essential and profoundly devastating and lasting change. For then we would no longer know who or what we were as a people, or who or what we were becoming. We would not even know if we still were a people, or part of a nation, or if a nation actually even existed anymore. We would not know how to live, or what to do, for we, and the world, would lose to living history, the unique American expression of our founding ideals and values and traditions.

І якби наша конституція та демократія коли-небудь були розірвані та зруйновані, ми зазнали б ще більш суттєвої, глибоко руйнівної та тривкої зміни. Адже тоді ми б більше не знали, хто або що ми як народ, або ким або чим ми стаємо. Ми навіть не знали б, чи ми ще залишаємося народом, частиною нації, чи взагалі нація ще існує. Ми не знали б, як жити, що робити, тому що ми, і весь світ, втратили б літопис життя, унікальний американський прояв наших засадничих ідей, цінностей та традицій.

And the visions and hopes of our American soul would vanish from within us, and we as a people and a nation would become something greatly less than what we have always struggled and fought to be – a people free, and a light – however dimly it has shone at times in our history – to the huddled masses, the homeless, the tired, the poor and oppressed, the tempest-tossed, all yearning to be free – those from whom we have all truly come.

І бачення та надії нашої американської душі зникли б із нас, і ми як народ і нація стали б чимось набагато меншим, ніж те, до чого ми завжди прагнули і за що боролися — народом вільним і світлом, хоч іноді слабким у нашій історії, для збіднілих мас, бездомних, втомлених, бідних та пригнічених, тих, хто пережив бурі, хто всі прагне бути вільним — тих, від кого ми всі справді походимо.

To ensure our place in history, to ensure our survival as a unique people, and the United States as a beacon of hope for many, we must understand that our day of testing is right now upon us, and that to fight the good fight, we must pick up the only true weapons against tyranny and oppression – courage, justice, rightness, truth, and equality under the law – our founding values and traditions.

Щоб забезпечити наше місце в історії, щоб гарантувати наше виживання як унікального народу, а США як маяк надії для багатьох, ми повинні зрозуміти, що наш день випробувань настав саме зараз, і для того, щоб вести добру боротьбу, ми повинні взятися за єдині справжні озброєння проти тиранії та гніту — мужність, справедливість, правильність, правду та рівність перед законом — наші засадничі цінності та традиції.

***

Resource Section – Розділ ресурсів

LINKS TO SPECIFIC INTERNAL SUBCATEGORIES IN WEBSITE – ПОСИЛАННЯ НА КОНКРЕТНІ ВНУТРІШНІ ПІДКАТЕГОРІЇ НА САЙТІ

To View all Postings on Ukraine – Friends, the War, & Hope, Please Use the Link Below

Щоб переглянути всі дописи про України – Друзі, Війну та Надію, будь ласка, використовуйте посилання нижче

Ukraine — Friends, the War, & Hope – Writing In The Shade Of Trees

***

LINKS TO WRITTEN NEWS ARTICLES – ПОСИЛАННЯ НА ПИСЬМОВІ НОВИННІ СТАТТІ

Kyiv’s historic Pechersk Lavra burns as large-scale Russian strikes kill 5, injure 35 in capital

***