Ukraine – In Alena’s Words, Celebrating Thanksgiving in the American Style in Kyiv, Working Around When the Electricity Was On and When it was Off – Україна – за словами Олени, святкування Дня подяки в американському стилі в Києві, робота над тим, коли включали світло і коли його вимикали
***
On October 1, 2024, I wrote to Maxim and Igor, my close friends in Ukraine. I asked Maxim about his daughter’s wedding. I asked both Maxim and Igor how things were with them and their families. I requested them to ask their wives to send me a few lines about how life was for them in Ukraine with the war still raging and entering a very dangerous period. And I also requested them to continue praying for our country.
1 жовтня 2024 року я написав Максиму та Ігорю, моїм близьким друзям в Україні. Я запитала у Максима про весілля доньки. Я запитував і у Максима, і у Ігоря, як справи у них та їхніх родин. Я попросив їх попросити своїх дружин надіслати мені кілька рядків про те, як їм живеться в Україні, коли війна все ще вирує і вступає в дуже небезпечний період. І я також попросив їх продовжувати молитися за нашу країну.
Igor got back to me right away. He thanked me for my prayers for Ukraine and he said that he would ask his wife to write some things and that he would also send photos.
Ігор одразу мені відповів. Він подякував мені за мої молитви за Україну і сказав, що попросить дружину написати деякі речі, а також надішле фотографії.
Maxim responded on October 30 with news of the war and of his family, which I then posted on this website as one of my Ukrainian posts on October 31. And then just recently on December 8, I received a message from Maxim’s wife, Alena. She wrote and sent photos of celebrating the American holiday of Thanksgiving in their apartment, working around when the electricity was on and when it was off. A schedule is necessary in Kyiv because of the destruction of many of the electrical power installations by Russian drones and missiles during the course of the war, now moving towards a full three years of war and destruction next February. Her message in her own words is just below.
30 жовтня Максим відповів новиною про війну та про свою родину, яку я потім виклав на цьому сайті як один зі своїх українських дописів 31 жовтня. І ось зовсім недавно, 8 грудня, мені прийшло повідомлення від дружини Максима, Олени. Вона написала та надіслала фотографії, як святкувала американське свято День подяки у своїй квартирі, працювала над тим, коли вмикали електрику та коли її вимикали. Графік необхідний у Києві через руйнування багатьох електроенергетичних установок російськими безпілотниками та ракетами під час війни, а тепер рухаємося до повних трьох років війни та руйнувань у лютому наступного року. Її меседж своїми словами трохи нижче.
***
From: Алена <>
To: Chris Orozco <>
Sent: Sunday, December 8, 2024 at 05:06:39 AM PST
Subject: Війна в Україні War in Ukraine
За рік до війни ми вперше з сім’єю відмітили День Подяки в Американському стилі. З індичкою і гарбузовим пирогом. Згадали історію цієї події, згадали Божі благословіння для нашої родини. На наступний рік 2022 ми теж зібралися і це була Божа ласка, бо вже тоді була війна…. 2023-війна 2024 -війна.
A year before the war, my family and I celebrated Thanksgiving in the American style for the first time. With turkey and pumpkin pie. We remembered the history of this event, remembered God’s blessings for our family. The next year, 2022, we also got together and it was God’s grace, because even then there was a war…. 2023-war 2024-war.
Що буде в 2025 році я не знаю і ніхто не знає, але ми зберемося, щоб відзначити цю прекрасну подію. Хоча це традиція не нашого народу, але нам вона теж дуже сподобалась, бо в ній є гарна суть, істина, зерно. На цьому фото наша родина в цьому році. Не всі, але більшість. Ми зібралися в останній четвер осені і дуже поспішали зробити фото, поки є світло.
What will happen in 2025 I don’t know and no one knows, but we will gather to celebrate this beautiful event. Although this is not a tradition of our people, we also liked it very much, because it has a beautiful essence, truth, grain. This photo shows our family this year. Not all, but most. We gathered on the last Thursday of autumn and were in a hurry to take a photo while there was light.
Бо росія жорстоко обстрілює ракетами наше місто і наша енергетика не витримує. Тому живемо по світловому графіку, готуємо їжу по графіку, перемо одяг по графіку і тд. Але дякуємо Богу, що є якісь графіки, бо без них взагалі було б важко.
Because Russia is brutally firing missiles at our city and our energy sector cannot stand it. Therefore, we live according to the light schedule, cook food according to the schedule, wash clothes according to the schedule, etc. But we thank God that there are some schedules, because without them it would be difficult at all.
На другому фото ми вже фотографувалися без світла. З фонариками на акамуляторах.
In the second photo, we have already been photographed without light. With flashlights on batteries.
***
Вс, 8 дек. 2024 г. в 20:58, Chris Orozco <>:
Alena, Олена,
Thank you for your words and the photos. This is exactly what my readers need to hear and know. This will form this week’s posting. I have been praying multiple times a day for you all and Ukraine, especially mentioning you all in my morning and evening prayers. My greetings to you all.
Дякую за ваші слова та фотографії. Це саме те, що потрібно почути і знати моїм читачам. Про це і буде дописок цього тижня. Я молюся багато разів на день за всіх вас та за Україну, особливо згадуючи вас усіх у своїх ранкових та вечірніх молитвах. Мої вітання вам усім.
Chris Кріс
***
On Sunday, December 8, 2024 at 11:03:02 AM PST, Алена <@.com> wrote:
Дякую, Кріс!!! Нам дуже приємно мати таких друзів за кордоном!!!!❤️
Thank you, Chris!! We are very pleased to have such friends abroad!!! ❤️
***
Postscript
Whenever I receive photos from my friends in Ukraine, I consider and meditate upon them. To begin with, people for the most part fascinate me, being the most endlessly complex and nuanced beings created by God for a profound relationship of an ever-growing depth with Himself. And what we see upon the face of others, when we allow them to express themselves, we all share – the ever-changing lights and shadows of the thoughts and emotions and joys and vulnerabilities we as humans are able to portray just upon our faces – within our eyes, within the tilt of our head, within the smiles that brighten our faces or fail to appear – all reflecting our hearts and souls to others, with deeper, more extended thoughts than those of our face, usually unknown to others except through speech or writing.
Щоразу, коли я отримую фотографії від своїх друзів в Україні, я розглядаю їх і роздумую над ними. Почнемо з того, що люди здебільшого захоплюють мене, будучи найбільш нескінченно складними та нюансованими істотами, створеними Богом для глибоких стосунків постійно зростаючої глибини з Самим Собою. І те, що ми бачимо на обличчі інших, коли ми дозволяємо їм виразити себе, ми всі поділяємо – постійно мінливі вогні та тіні думок та емоцій, радості та вразливості, які ми, як люди, здатні зобразити просто на наших обличчях – у наших очах, у нахилі нашої голови, у посмішках, які освітлюють наші обличчя або не з’являються – все це відображає наше серце та душу для інших, з більш глибокими, більш протяжними думками, ніж на нашому обличчі, зазвичай невідомими іншим, крім як в усній або письмовій формі.
And even then, many times, words themselves are inadequate, for many individuals struggle to express what is embedded deep within their souls, especially if no one has ever truly listened to them before. And then of course with speech, there is the tuning of our own ears, that many times are distracted with endless emerging self-thoughts, or listening without caring to understand, or merely engaged in filtering out everything we do not really want to hear or know anything about.
І навіть тоді, часто самі слова є недостатніми, оскільки багатьом людям важко висловити те, що закладено глибоко в їхній душі, особливо якщо раніше їх ніхто ніколи не слухав по-справжньому. І, звичайно, у випадку з мовленням, відбувається настроювання наших власних вух, які часто відволікаються на нескінченні думки про себе, що виникають, або слухають, не піклуючись про розуміння, або просто займаються фільтрацією всього, про що ми насправді нічого не хочемо чути або знати.
So, I gravitate towards photos with persons within them, especially those that portray the inner self upon the face or through the language of the body. For individual respect and dignity is the birthright of those created in the image and likeness of God, and communication in all its facets, dimensions, and means, is the immense and profound gift from God which makes us uniquely human – a glorious gift given to those created to intimately enjoy and commune with our Creator God.
Тому я тяжію до фотографій з людьми в них, особливо до тих, які зображують внутрішнє «я» на обличчі або через мову тіла. Адже індивідуальна повага та гідність є невід’ємним правом тих, хто створений за образом і подобою Божою, а спілкування в усіх його гранях, вимірах та засобах є величезним і глибоким даром Божим, який робить нас унікально людьми – славетним даром, даним тим, хто створений для інтимної насолоди та спілкування з нашим Богом-Творцем.
In the photos of this posting, Maxim is smiling as he takes the selfies that includes everyone gathered at their Thanksgiving dinner. There is his mother, the sisters and brother-in-law of Maxim and Alena, with two young children in the arms of their parents, and Alena and Alexei, Maxim’s wife and son. And we have seen all these people before in other photos from past postings, in other situations. However, as Alena alludes to in her message, not all family members are with them. For in my last Ukrainian post of October 31, I included Maxim’s message of October 30 which in part stated, “There have been changes in our family. Our middle daughter Anastasia got married. They moved to Germany because our son-in-law is German. Kateryna moved with Anastasia. She is applying for refugee status.” The disruptions, sufferings, and griefs to everyday, normal, family life, within a war, are also difficult and endless.
На фотографіях цього допису Максим посміхається, роблячи селфі, на яких зображені всі, хто зібрався на вечері на День подяки. Є його мама, сестри і зять Максима і Олени, з двома маленькими дітьми на руках у батьків, і Олена і Олексій, дружина і син Максима. І всіх цих людей ми вже бачили раніше на інших фото з минулих постів, в інших ситуаціях. Однак, як натякає Олена у своєму повідомленні, не всі члени сім’ї з ними. Адже у своєму останньому українському дописі від 31 жовтня я включив повідомлення Максима від 30 жовтня, в якому, зокрема, йшлося: «У нашій родині відбулися зміни. Наша середня донька Анастасія вийшла заміж. Вони переїхали в Німеччину, тому що наш зять німець. Катерина переїхала разом з Анастасією. Вона подає заяву на отримання статусу біженця”. Зриви, страждання та горе у повсякденному, нормальному, сімейному житті в умовах війни також важкі та нескінченні.
Alena, Maxim’s wife, the woman at the right corner of the table in the back, who wrote the messages above in this post, seems at peace and perhaps even enjoying the gathering into which she put a lot of preparation. I love the table runner in the middle of the table with pumpkins and autumn leaves, so appropriate for a Thanksgiving dinner. And the only food that I can almost identify is the plate farthest from the camera, which may be ham and cheese, though I am not absolutely sure. I do not know what the waffle looking-like food at the very front is, but perhaps it is a Ukrainian national dish. It is a wonderful Thanksgiving table prepared with love and care and with what food was available and able to be purchased. A table blessed in every way.
Олена, дружина Максима, жінка в правому кутку столу ззаду, яка написала повідомлення вище в цьому пості, здається, відчуває спокій і, можливо, навіть насолоджується збором, до якого вона вклала багато підготовки. Я люблю доріжку посеред столу з гарбузами та осіннім листям, так доречну для вечері на День подяки. І єдина їжа, яку я можу майже ідентифікувати, це найдальша від камери тарілка, яка може бути шинкою та сиром, хоча я не зовсім впевнений. Я не знаю, що таке вафельна їжа на самому фронті, але, можливо, це українська національна страва. Це чудовий стіл на День подяки, приготований з любов’ю та турботою, і з якою їжею була доступна та яку можна було придбати. Стіл благословенний у всіх відношеннях.
And as I look at all of the family that has gathered at the table, I understand that all of them are under the siege of a war with horrendous missiles now being employed, a war that they did not initiate or provoke, but one which Russia, specifically President Putin, visited upon them with an evil intent from the beginning almost three years ago.
І коли я дивлюся на всю сім’ю, яка зібралася за столом, я розумію, що всі вони перебувають в облозі війни з жахливими ракетами, які зараз застосовуються, війни, яку вони не ініціювали і не провокували, але яку Росія, зокрема президент Путін, накинулася на них зі злими намірами з самого початку майже три роки тому.
I look at the children, at their smiles, and they seem happy in the comfort and safety of the arms of their dad and mom, and they remind me of my own young grandchildren. But I remember other Ukrainian posts that I wrote about the death of children from missiles – especially my Ukrainian post of May 14, 2023, the most heartbreaking of all the heartbreaking Ukrainian posts (see link below) – and I ache for these two children in the photo who live under that same threat. The smiles of their parents, and how proudly and tenderly they hold their daughter and son are such a blessing to behold amid the dark realities of the war upon them.
Я дивлюся на дітей, на їхні посмішки, і вони здаються щасливими в затишку і безпеці на руках своїх тата і мами, і вони нагадують мені моїх власних маленьких онуків. Але я пам’ятаю інші українські дописи, які я писала про загибель дітей від ракет – особливо мій український пост від 14 травня 2023 року, найнесамовитіший з усіх несамовитих українських постів (див. посилання нижче) – і мені боляче за цих двох дітей на фото, які живуть під тією самою загрозою. Посмішки їхніх батьків і те, як гордо і ніжно вони обіймають свою доньку та сина, – це таке благословення бачити серед темних реалій війни, що насувається на них.
Yet within the two photos of this posting, my mind and heart focus are on Alexei, Maxim’s 20-something year old son and the expression upon his face in one photo and the fact that he stays half hidden in the other. For it is not as simple as saying he seems unhappy, for that is not it at all, but rather he appears to feel and exist in a hollowness, an emptiness. For he is a young man at the age where he would normally be experiencing a new life with new beginnings, but rather his life, his existence, is defined and confined by a war not of his or his nation’s choosing, that continues on and on getting worse with every year with more and more destructive missiles. These missiles, hitting Kyiv and other cities and sections of Ukraine, while being deadly in and of themselves, are also constant intrusive reminders of the planned evil of and his, and his family’s and nation’s destruction. And the missiles striking Kyiv – they are always hitting close to home, as Kyiv is Alexei’s home, and home to about three and a half million other Ukrainians.
Проте на двох фотографіях цього допису мій розум і серце зосереджені на Олексії, 20-річному сині Максима, на виразі його обличчя на одному фото та на тому, що він наполовину прихований на іншому. Бо це не так просто, як сказати, що він здається нещасним, бо це зовсім не так, а скоріше здається, що він відчуває і існує в порожнечі, порожнечі. Адже він – молодий чоловік у тому віці, коли він зазвичай переживав би нове життя з новими починаннями, але радше його життя, його існування визначається і обмежується війною не за його вибором чи не за вибором його нації, яка з кожним роком погіршується все новими і новими руйнівними ракетами. Ці ракети, що влучають у Київ та інші міста і частини України, хоча самі по собі є смертоносними, також є постійними нав’язливими нагадуваннями про сплановане зло його та його, а також руйнування його сім’ї та нації. І ракети, які б’ють по Києву – вони завжди б’ють близько до дому, адже Київ – це дім Олексія, і дім для близько трьох з половиною мільйонів інших українців.
Alexei graduated from an electrical engineering school, and was hired by an electrical company, but with the continuing war, contracts for the company that he works for are not always coming in and there is not always work for him. I imagine this is very hard for him and probably hinders him from freely giving himself over to any aspect of life that would normally have a future and hope attached to it, such as a career job, family life, and personal relationships. And with this confinement of life as a result of the war, and all the things thrust upon him and his family and Ukraine, there is nothing Alexei can do to lessen, control, erase, or end the war and make it go away. And I understand these things and the feelings of hopelessness that can ensue from all the chaos and danger of this war, because these are the things that I would think and feel, and I would also retreat into a deadened silence within.
Олексій закінчив електротехнічну школу, і був прийнятий на роботу в електротехнічну компанію, але з війною, що триває, контракти на компанію, в якій він працює, не завжди надходять і не завжди є робота для нього. Я думаю, що це дуже важко для нього і, ймовірно, заважає йому вільно віддавати себе будь-якому аспекту життя, який зазвичай мав би майбутнє і надію, наприклад, кар’єрі, роботі, сімейному житті та особистих стосунках. І з цим обмеженням життя внаслідок війни та всіма речами, які нав’язуються на нього та його сім’ю та Україну, Олексій нічого не може зробити, щоб зменшити, контролювати, стерти або припинити війну та змусити її піти. І я розумію ці речі та почуття безнадії, яке може виникнути з усього хаосу та небезпеки цієї війни, тому що це речі, про які я б думав і відчував, і я б також відступив у мертву тишу всередині.
Many times, with many people, actually with most people I would say, the injuries and death associated with war are not just physical, but also deeply within the heart, minds, and souls of persons, with deep, and, at times, crippling trauma and damage that can last a lifetime. This is a reality we must all face about war before we support with praise or silence, those who threaten war, or express anger and hate towards individuals or groups of people within our own nation, or boost of taking revenge upon their perceived enemies. For war is indeed of the same fabric as these threats, the only difference with war being that the threats are activated, and the expressed hate, and anger have been carried to their stated and ultimate ends. And in Ukraine there are millions like Alexei whose lives are already casualties along the way. We must consider this.
Багато разів, у багатьох людей, насправді у більшості людей, я б сказав, травми та смерті, пов’язані з війною, є не лише фізичними, але й глибоко в серці, розумі та душі людей, з глибокими, а часом і калічливими травмами та ушкодженнями, які можуть тривати все життя. Це реальність, з якою ми всі повинні зіткнутися щодо війни, перш ніж ми підтримуємо похвалою чи мовчанням тих, хто загрожує війною, або висловлює гнів і ненависть до окремих осіб чи груп людей у межах нашої власної нації, або стимулює помсту їхнім уявним ворогам. Адже війна насправді має ту саму тканину, що й ці погрози, єдина відмінність від війни полягає в тому, що загрози активуються, а висловлена ненависть і гнів переносяться до заявлених і кінцевих цілей. А в Україні є мільйони таких, як Олексій, чиї життя вже є жертвами на цьому шляху. Це треба враховувати.
And I believe that we – and here I’ll just say Americans, as I am one – many times fail to identify in the suffering of others within the realities of war, because we only see perhaps a minute of war coverage on the nightly news, or more likely we receive just brief impressions – true or otherwise – from internet blurbs from whatever sources whose scary or emotionally explosive headlines catches our eye. And this truncated knowledge of war, coupled with our own believed reality that we live such “busy, too busy” lives to even think – ensures that we do not form the human connection of empathy and identification with those, people just like ourselves, who are actually suffering under a war.
І я вірю, що ми – і тут я просто скажу, американці, оскільки я є одним із них – часто не ідентифікуємо себе в стражданнях інших у реаліях війни, тому що ми бачимо, можливо, лише хвилину репортажу про війну в нічних новинах, або, швидше за все, ми отримуємо лише короткі враження – правдиві чи ні – з інтернет-листів з будь-яких джерел, чиї страшні або емоційно вибухові заголовки кидаються нам у вічі. І це урізане знання про війну вкупі з нашою власною вірою в реальність, що ми живемо таким «зайнятим, занадто зайнятим» життям, щоб навіть думати, гарантує, що ми не формуємо людський зв’язок емпатії та ідентифікації з тими, такими ж людьми, як і ми, хто насправді страждає під час війни.
For instead of thinking through the situation and feeling the pain, uncertainty, and loss that that the Ukrainian people are enduring and going through with the war, sometimes our tendency is just to listen passively to what others say or proclaim about the war, perhaps including those who may have a dismissive attitude towards Ukraine and the Ukrainians, or even an antagonistic view towards them for whatever political reason.
Бо замість того, щоб думати про ситуацію та відчувати біль, невпевненість та втрати, які український народ переживає та переживає під час війни, іноді ми схильні просто пасивно слухати, що інші говорять або проголошують про війну, можливо, включаючи тих, хто може зневажливо ставитися до України та українців, або навіть антагоністичний погляд на них з будь-якої політичної причини.
Then if we do not expend the energy to think critically about what we hear and read, and weigh the various differing views and opinions against our own values – and if a person of faith, against the basic tenets of that faith – we may fall into the mind and soul chilling trap of finding it easier, much easier, to just acquiesce to and believe all of the misinformation, biased half-truths, and downright lies about the war in Ukraine – and everything and anything else we choose to hear or read about.
Тоді, якщо ми не витратимо енергію на критичне осмислення того, що ми чуємо і читаємо, і не зважимо різні різні погляди і думки проти наших власних цінностей – а якщо це віруюча людина, то проти основних догматів цієї віри – ми можемо потрапити в холодну пастку розуму і душі, коли нам буде легше. набагато простіше просто погодитися і повірити всій дезінформації, упередженій напівправді та відвертій брехні про війну в Україні – і про все і про що завгодно інше, про що ми вирішили почути або прочитати.
For me, understanding the Russian war against Ukraine is a simple equation – an evil man sent his ill-prepared army across international borders into Ukraine, a sovereign independent nation, with the goal of subduing and crushing the national spirit, language, and culture of the Ukrainians. But this invasion ran up against a very determined resistance by the Ukrainians who fought, and are continuing to fight, with everything at their disposal, to preserve themselves and their nation, and their language and culture for themselves and their children – and for my friend Maxim and all the family members that were able to be at his table for an American-style Thanksgiving dinner – and his daughters he was able to send out of the country for their safety. I do not think I am a naive or unrealistic person, and thus I believe my thinking is simple and clear about this war of Russian aggression against the Ukrainians.
Для мене розуміння війни Росії проти України – це просте рівняння – злий чоловік відправив свою погано підготовлену армію через міжнародні кордони в Україну, суверенну незалежну націю, з метою підкорити та розчавити національний дух, мову та культуру українців. Але це вторгнення зіткнулося з дуже рішучим опором українців, які боролися і продовжують боротися, маючи в своєму розпорядженні все, щоб зберегти себе і свою націю, свою мову і культуру для себе і своїх дітей – а також для мого друга Максима і всіх членів сім’ї, які змогли бути за його столом на вечері на День подяки в американському стилі – і своїх дочок, яких він зміг відправити з країни за свою безпеку. Я не вважаю себе наївною чи нереалістичною людиною, і тому вважаю, що моє мислення про цю війну російської агресії проти українців просте і зрозуміле.
And I believe that we Americans as a people need to recapture and restore our ability and discipline to think critically and thoroughly about the issues facing us domestically and internationally. For if we just believe and follow the pronouncements of one person, or one party, or one pastor or church, or one media source, or one anything else, without thinking critically – and if religious, without praying – about what is before us, then we are of no use for good to anyone, and we are in danger of individually becoming just another enticed failed human being. And also, we then stand in the same judgment as that upon the godless and crushingly prideful and arrogant men whom we praise and support, for nothing about our lives or actions before God is neutral.
І я вважаю, що ми, американці, як народ, повинні відновити і відновити нашу здатність і дисципліну критично і грунтовно мислити про проблеми, що стоять перед нами всередині країни і на міжнародному рівні. Бо якщо ми просто віримо і слідуємо заявам однієї особи, або однієї партії, або одного пастиря, або церкви, або одного джерела ЗМІ, або ще чогось, не замислюючись критично – а якщо релігійно, то без молитви – про те, що перед нами, то ми нікому не принесемо користі на добро, і ми наражаємося на небезпеку стати особисто просто ще однією спокушеною невдахою-людиною. Крім того, тоді ми стоїмо в такому ж суді, як і над безбожними і нищівно гордими і зарозумілими людьми, яких ми вихваляємо і підтримуємо, бо ніщо в нашому житті або діях перед Богом не є нейтральним.
So, to live successfully, we rather need to arm ourselves against believing and following the promptings of evil and we should consider Proverbs 3:3-4, Micah 6:8, and Matthew 22:36-40.
Отже, щоб жити успішно, нам радше потрібно озброїтися проти віри та слідування спонуканням зла, і нам слід розглянути Притчі 3:3-4, Михея 6:8 і Матвія 22:36-40.
Proverbs 3:3-4
3 Do not let kindness and truth leave you;
Bind them around your neck,
Write them on the tablet of your heart.
4 So you will find favor and good repute
In the sight of God and man.
Прислів’я 3:3—4
3 Нехай доброта та правда не покинуть вас;
Пов’яжіть їх на шиї,
Напишіть їх на скрижалі свого серця.
4 Так ти знайдеш ласку та добру славу
В очах Бога і людини.
Micah 6:8
He has told you, O man, what is good;
And what does the Lord require of you
But to do justice, to love kindness,
And to walk humbly with your God?
Михея 6:8
Він сказав тобі, чоловіче, що добре;
І що Господь вимагає від вас
Але чинити справедливість, любити доброту,
І ходити в покорі з твоїм Богом?
Matthew 22:35-40
35 One of them, a lawyer, asked Him a question, testing Him, 36 “Teacher, which is the great commandment in the Law?” 37 And He said to him, “‘You shall love the Lord your God with all your heart, and with all your soul, and with all your mind.’ 38 This is the great and foremost commandment. 39 The second is like it, ‘You shall love your neighbor as yourself.’ 40 On these two commandments depend the whole Law and the Prophets.”
Матвія 22:35-40
35Один із них, законник, запитав Його, випробовуючи Його: 36 Учителю, що є велика заповідь у Законі? 37 І сказав Він до нього: Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією думкою своєю. 38 Це велика і найголовніша заповідь. 39 Другий подібний до нього: Люби свого ближнього, як самого себе. 40 Від цих двох заповідей залежить увесь Закон і Пророки.
By inscribing even just these three passages of scripture upon our hearts and pursing their fulfillment in our lives, we may come to more clearly evaluate what is before us and be able to more carefully and consistently move towards good, including good for our neighbor. For by incorporating these passages in our individual life, we also help our nation move back towards kindness, truth, and justice, the only way in which we as a nation, as a people, as Americans, can find favor in the sight of God and man and truly become great again.
Вписуючи навіть лише ці три уривки зі Святого Письма у своє серце та прагнучи їхнього виконання у своєму житті, ми можемо чіткіше оцінити те, що перед нами, і зможемо більш обережно та послідовно рухатися до добра, включаючи добро для нашого ближнього. Бо включаючи ці місця в наше особисте життя, ми також допомагаємо нашій нації повернутися до доброти, правди та справедливості, єдиного шляху, яким ми як нація, як народ, як американці, можемо знайти милість у очах Бога та людей і справді стати знову великими.
But if we remain unthinking, or silent, or uncaring, or willfully blissfully ignorant of the suffering of others, then in fact we actually forfeit the life of light that should be deeply enshrined and lived within our souls, and we thus become significantly less than what we were created to be.
Але якщо ми залишаємося бездумними, або мовчазними, або байдужими, або свідомо блаженно не знаючи страждань інших, то насправді ми втрачаємо життя світла, яке повинно бути глибоко вкорінене і прожити в наших душах, і таким чином ми стаємо значно меншими, ніж ми були створені бути.
***
To View the May 14, 2023, Ukrainian Post, Please Use the Link Below.
Щоб переглянути Пошту України від 14 травня 2023 року, будь ласка, скористайтеся посиланням нижче.
***
To View all Postings on Ukraine, Please Use the Link Below
Для перегляду всіх публікацій по Україні, будь ласка, скористайтеся посиланням нижче
Ukraine — Friends, the War, & Hope – Writing In The Shade Of Trees
To view all posts in the Moments of Seeing & Occasional Pieces, please use the link below.
Щоб переглянути всі дописи в рубриці “Моменти бачення” та “Випадкові твори”, будь ласка, скористайтеся посиланням нижче.
Moments of Seeing & Occasional Pieces – Writing In The Shade Of Trees
To View all posts in the Thoughts & Notes on Current Issues, History, Church, Politics & Anything & Everything Pertaining to Them All, please use the link below.
Щоб переглянути всі дописи в розділі «Думки та нотатки» з актуальних питань, історії, церкви, політики та всього, що стосується їх усіх, скористайтеся посиланням нижче.
***
Wow!! So much here. Must read it again.
The little boy, I thought of Audrey Hepburn and her life as a child during the war. She grew up to be a philanthropist. God turns evil into Good.
That is my prayer for Ukraine.